Демидівщина ніколи не забуде своїх героїв
Демидівщина втратила іще одного воїна
22 вересня сумна звістка зі сходу чорним крилом знову доторкнулася Демидівського району. В зоні АТО зупинилося серце Маринкевича Василя Вікторовича із с.Лопавше, який будучи у військовому званні прапорщика проходив службу за контрактом на передовій у м. Попасна Луганської області. Недільного ранку, 24 вересня, коли ще сонце не змінило місяць, господар повернувся до рідної оселі. На превеликий сум та жаль, він не зміг переступити рідний поріг і зустрічали його рідні не радісними вітаннями, а болем втрати та гіркими слізьми. Плакали рідні, плакали друзі, знайомі і незнайомі, які прийшли о другій половині цього дня аби провести українського воїна в останню дорогу. Плакало небо рясним дощем і лише, коли винесли тіло з хати, ніби на мить розвиднилося, освітлюючи останню путь від рідного порогу. Освітлювали цю дорогу і свічки, які яскраво горіли в руках священиків Демидівського благочиння УПЦ КП, які служили похоронну відправу у помісній церкві Святої Казанської Ікони Божої Матері, ятрила душу вічна пам'ять у співзвучності церковного хору. Цілковита тиша, наповнена молитвами «відспівування», подекуди здригалася від людського схлипування. Та уже ніхто не стримував сліз, коли в своїй промові благочинний Демидівського благочиння Василь Іваник наголосив, що того сумного недільного дня усі «прийшли щоби вознести наші молитви за душу покійного новопредставленого воїна Василя..., який покинув дружину, дітей, внуків, рідних, надів форму, взяв до рук зброю і пішов захищати кордони України, де іде велика війна, а хлопці бувають холодні і голодні. Та вони йдуть на цю війну, бо хочуть бачити свою Україну не під ковпаком Кремля, а вільною і незалежною, європейською державою. ..»
Після прощання в церкві важка дорога хресним ходом, встелена пелюстками живих квітів, до останнього місця пристанища у супроводі побратимів, які востаннє підставили Василеві своє плече… На місцевому цвинтарі щирі співчуття приносить родині покійного бійця заступник командира по виховній роботі, зазначаючи, що «він помер, аби тут було мирне небо». Тремтячим голосом голова районної ради Сергій Радченко підбирає слова. «Важко проводжати в останню дорогу людину, коли їй ще б жити і жити. Саме ці хлопці у 2014 році взяли до рук зброю і стали на кордоні нашої держави, щоб захистити нашу рідну землю і зупинили агресора. Ми в тилу збирали кошти, купували бронежилети, збирали продукти харчування. Війна триває і досі. Та сьогодні ми зібралися аби віддати герою останню шану, на яку він заслуговує, віддавши найцінніше – життя за Україну» - зазначає зокрема.
Остання мить прощання…, в останнє рідні вдивляються в дороге обличчя, яке назавжди залишиться в їх серцях та пам’яті поколінь.
Зі словами «життєвий шлях воїна Василя скінчився» настоятель помісної церкви Юрій Ковальчук запечатав могилу і грудки святої землі впали на опущену домовину. Остання дань від Збройних Сил України – постріли Почесної варти. Останнє пристанище – могила на місцевому цвинтарі. Він уже вдома. Вдома назавжди.
Василь Маринкевич вперше був призваний по мобілізації у 2014 році, у серпні 2015 року був демобілізований. Та не зміг всидіти вдома і знову весною 2016 року, за власним бажанням відправився на передову до своїх побратимів, підписавши контракт. Однак, серце навантаження не витримало. Без чоловіка залишилася дружина, без батька - сини, без дідуся - внуки. А йому було тільки 52 роки.
Вічна пам'ять воїну-захиснику України. Вічний спокій, Царство Небесне і пошана земна.
Людмила Мулько
Зубчук Роман Валентинович
Дата та місце народження: 13 листопада 1993 р., смт. Демидівка, Рівненська область. Дата та місце загибелі: 5 січня 2015 р., м. Артемівськ, Донецька область. Звання: Старший солдат резерву. Посада: Снайпер. Підрозділ: Батальйон оперативного призначення ім. Героя України генерала Сергія Кульчицького. |
Обставини загибелі: Загинув 5 січня 2014 р. близько 19:00 під час здійснення ротації в зоні АТО в ДТП на трасі Київ — Довжанський поблизу міста Артемівськ (Донецька область). Місце поховання: смт. Демидівка, Рівненська область. Стаття про Романа в тижневику МВС України «Іменем Закону» № 3 (22.01.2015 р.) (файл pdf). |
Демидівщина прощалася з Зубчуком Романом
Так щиро жевріла надія що нашу Демидівщину мине біль втрат, бо ж найважче хоронити близьких. Так вірилося, що жодне материнське серце не відпускатиме у вічність свою дитину, життя якої тільки розцвітає, що гіркі сльози не капатимуть на вкриту жовто – блакитним стягом труну, і майбутнє, за яке так палко борються наші захисники, буде у них прекрасним. Як же болісно зотліла вона від звістки про страшну автокатастрофу, яка забрала життя юного демидівчанина, єдиного сина,найдорожчого онука,однокласника, найкращого товариша та незамінного бойового побратима, матроса запасу Військово- Морських Сил України, активіста Майдану, снайпера Нацгвардії спецбатальйону імені генерала С. Кульчицького Зубчука Романа.
Цей жахливий день навіки вкарбується у пам’яті тих, хто прийшов віддати останню шану Герою,бо, коли похоронна процесі від дому бійця ішла сповільненою ходою – здавалося час зупинився,серце стискалось у нестерпному жалі, а сльози - їх ніхто й не стримував, навіть поникле небо плакало дощем. Попереду, із фотографіями усміхненого Романа, йшли дівчата, почесна варта, військовий духовий оркестр, товариші по службі, друзі, бойові побратими із Майдану несли Романа на руках. Демидівщина проводжала свого Героя, схиливши голови у скорботі. Розпочалася громадська панахида, кожен міг віддати останні цілування покійному і в цей час не було сили стерпіти надгробні ридання напівпритомної матері, пронизливе голосіння знесиленої бабусі, сльози загартованих війною воїнів, не хотілося усвідомлювати того, що доля так несправедливо поставила крапку у його безцінній життєвій історії. А люди все йшли і йшли до будинку культури, здавалося прощання не закінчиться ніколи, та й рідні невтомно благали вищі сили повернути найдорожчу людину до життя. Уже на вулиці з прощальними промовами виступили голова районної ради С. Грач,бойові побратими Романа із батальйону імені генерала С. Кульчицького Вадим Азнаор’ян, Михайло Кондрат та активістки Майдану, які особисто знали хлопця. З їхніх слів було зрозуміло, що Роман був світлим і щирим, добрим і відвертим, відповідальним і свідомим, обожнював свою маму, беріг бабусю, але палко любив Україну, яку був готовий захищати сьогодні, завтра і завжди. Він боронив її честь на Майдані, захищав її цілісність і свободу у зоні АТО, добровільно вступивши до лав Нацгвардії, і віддав за неї життя. Таким його виховала мама, таким – плекала бабуся, він став гідним сином свого народу та справжні Героєм для кожного з нас.
Ті хто стояв з ним пліч - о – пліч, захищаючи батьківщину, називали його Мареманом, тим, хто марить морем. Розповідали, що під час Революції Гідності він був парамедиком у групі під назвою «Пекельна бочка». Ніколи не міг всидіти на місці, Іноді побратимам доводилось його навіть зупиняти від необдуманих вчинків. Він стояв у Слов’янську, у Вуглегірську, на дебальцевському плацдармі, консультував хлопців – снайперів, вчив цій військовій спеціальності інших і був дуже гарячим бійцем та істинним патріотом, якого завжди тягнуло в бій.
Романа хоронили так, як він і заповідав: у військово – морській формі, з прапором України та величезною кількістю квітів, адже, маючи погані передчуття перед від’їздом хлопець саме про це говорив бабусі Ніні, а другій «бабусі» Валентині з Києва, яка за час перебування Романа на Майдані стала для нього рідною, наспівував на прощання: «На могилі моїй посадіть молоду яворину». Пелюстки живих гвоздик встеляли останню дорогу молодого солдата, а за труною до церкви рушила понад тисяча жителів Демидівщини. У Свято – Іоано – Богословській церкві УПЦ КП благочинний Демидівського благочиння протоієрей Василь Іваник, разом із собором священників Демидівського благочиння помолилися за спокій душі трагічно загиблого воїна. На кладовищі тричі пролунали залпи із автоматів почесної варти, від яких сколихнулись небеса. Кожна погасла свічка – то важкий біль, перед подвигом кожного воїна ми низько схиляємо голови та молимось за мир і спокій їх душ.
Герої не вмирають!
Мирослава Погранична
Попрощалися із Романом Зубчуком
Боєць Національної гвардії України Роман Зубчук у понеділок, 5 січня, загинув в автокатастрофі під Артемівськом, що на Донбасі. Нагадаємо, там в колону автобусів, які везли військовослужбовців на ротацію, врізався КамАЗ. Внаслідок аварій загинуло 12 нацгвардійців.
Серед них і Роман Зубчук. Хлопця поховали на батьківщині, у Демидівці. Роману був усього двадцять один рік. Він був активним учасником революції Гідності в Києві, старшим сержантом Військово- морських сил України, а також служив снайпером у спецбатальйоні Національної гвардії. Ще у березні минулого року Роман Зубчук у студії громадського телебачення мріяв про нову, успішну та мирну Україну.
Василина Журавель
У пам’ять про Зубчука Романа
Скільки б часу не минуло, скільки б не ставалося подій, а у серцях демидівчан завжди житиме світла пам’ять про чудову людину, патріота, воїна, героя нашого часу – Зубчука Романа. Минулої п’ятниці у Свято івано – Богославській церкві смт. Демидівка бло відправлено поминальну службу за загиблим юнаком. Помолилитися за спокій його душі прийшли усі ті, хто знав, любив і шанував хлопця, скорбили разом із рідними бойові побратими Романа, друзі із Майдану, однокласники, земляки, А напередодні у районному будинку культури відбувся вечір – реквієм, присвячений славнозвісному Мареману, який організувало ВПУ-25 у знак вшанування свого колишнього вихованця, яким пишається увесь Демидівський край.
Зі сцени посміхався Роман, та от тільки палаючі свічки та чорна стрічка по фото гірко нагадували про те, що сміється Роман до нас тільки сонечком з небес. І моторошно було від того, що упродовж вечора жовто – блакитна стрічка, що тужливо обмотував підсвічник, постійно погойдувалася, наче душа Романа була серед нас.
До тремтіння проймали вірші у виконанні ведучих Тетяни та Роксолани Прендецьких, Вікторії Римар, присвячені Роману. Наверталися сльози від розповідей його вчительки Руслани Старят та продемонстрованих відео за участю юнака та фото. На завершення учні ВПУ – 25 продекламували вірш «Любіть Україну» і присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять усіх загиблих у зоні АТО. Коли вечір – реквієм добіг до кінця, жовто – блакитна перестала гойдатися. Скажете - протяг?
Мирослава Погранична
Увіковічнили образ Демидівського героя
Дев’яте січня ще й досі відлунюється у серцях демидівчан гірким спомином про непоправну втрату, загибель світлого, щирого юнака, ревного патріота та воїна Зубчука Романа. Здається, навіть час не в силі залікувати цю рану.
Про нього сказано чимало теплих слів, йому присвячено багато трепетних віршів, бо він це дійсно заслужив, а 16 квітня, аби увічнити пам'ять про Романа, відбулося відкриття однойменної меморіальної дошки. Відкриттю ж передувала зустріч держслужбовців із народним депутатом України О. Дехтярчуком, впродовж якої підіймалися питання децентралізації, вартості комунальних послуг, мобілізації та ситуації на сході.
Тож, уся шкільна родина вистроїлась на подвір’ї навчального закладу, жовто-блакитний стяг накривав гранітну плиту з образом демидівського героя. Лунали вірші, проникливі і болючі, не стихали ридання мами та бабусі, бо ж так важко переживати біль втрати знов і знов. Прозвучали і щирі слова вдячності з уст директора Демидівського НВК О.Вальчуна, голови районної ради С.Грача, ініціатора та спонсора встановлення меморіальної дошки народного депутата України О.Дехтярчука, за те, що виростили та виховали справжнього громадянина України, з великим гарячим серцем, з добрими та благородними помислами, з правильними життєвими істинами, людину з якої братимуть приклад майбутні покоління. Схлипуючи та ковтаючи сльозу, прочитала власний вірш «Розмова матері з сином» і Віта Зубчук, а з нею плакали усі присутні. Та найбільше колола у серці та мить, коли тремтячими руками рідні, разом із меценатом, знімали державний стяг із чорної гранітної дошки, а Роман так сонячно усміхався до всіх, наче живий. Благочинний Демидівського благочиння протоієрей Василь Іваник освятив пам’ятне місце, а також куточок Пам’яті Героїв Небесної Сотні та Зубчука Романа, облаштоваий спільними зусиллями працівників навчального закладу, за сприяння Н.Шаніної, В.Марчука, Совкова та за подаровані випускниками школи кошти. Ведучі коротенько, але змістовно розповіли про кожного загиблого мешканця Рівненщини. В знак вшанування учні вистроїли запалені лампадки під світлинами героїв.
В актовому ж залі школи було організовано зустріч-реквієм, присвячену пам’яті демидівського героя. І знову звучали вірші та пісні, горезвісна «На могилі моїй посадіть молоду яворину», додавав невимовного жалю і танок. Школярі подарували заплаканій мамі портрет їхнього сина, а ще колаж із його дитячих та юнацьких фото, який не міг залишити байдужим нікого. Не залишили без уваги і воїнів АТО, мужнім захисникам Вітчизни, нашим беззаперечним героям діти подарували квіти.
Мирослава Погранична
Поезія, присвячена пам’яті Зубчука Романа
У мене був, Синочку, Ти єдиним:
Високим, гарним, добрим
І простим.
Тебе відрікся батько
й не згадав про Тебе,
Для мене ж, Сину,
Ти був сонечком ясним.
Було б прекрасно все, але…
Прийшла війна проклята,
Забрала в мене сина,
в бабусі – онука.
А у всіх рідних племінника,
Героя та солдата.
Не зміг стерпіти Ти біди,
як плаче Україна.
Вона покликала Тебе,
як кличе мати сина.
Ти землю боронить пішов
Від « брата» – супостата,
Щоб не прийшла до нас біда
Сюди, у кожну хату.
Чому судилась така доля?
Горе страшне увійшло у наш дім
І наше серце кривавить від болю,
Від звістки, що вдарила, як грім.
В той день, як сталася біда.
Я рвала на собі волосся
І до небес кричала :
«Боже, ну за що?»
Мій Син загинув там, в зоні АТО.
АТО! АТО! Яке вже там АТО-
Іде війна кривава.
І знав Ти, Сину, як воно –
Стоять за гідність
і за честь Держави.
Волосся в мене раптом посивіло,
А очі стали, мов скляні.
Убили! Чом мою дитину?
Чого привезли Сина у труні?
Синочку, рідний, як без Тебе Жити?
Хотіла я онуків дочекатися,
глядіти.
Тепер з бабусею ідемо на могилу
І молимось за Тебе, рідний Сину.
Нехай, Синочку,
Тобі ангели співають
Ту колискову, що співала я .
Їх крила тебе ніжно обіймають
І Божа Матір сон охороня.
Ми кожен день приходимо до Тебе,
До могили, бо пережить біду
Нема в нас сили.
Пройдуть роки і в небесах
лелека закурличе.
Погляньте, люди, в небеса!
То, може, Ромчик кличе…
Синочку, рідний, поки будемо ми жити, то найбільше в світі будемо Тебе любити. Пом’яніть, добрі люди, нашого Романа добрим словом та щирою молитвою. Царства Тобі небесного, дорогий наш Синочку, і вічного спокою Твоїй душі. Чекай, Синочку, нас, коли прийдемо до Тебе.
Вічно сумуючі рідні
Слава Україні! Героям слава! Герої не вмирають!
Я тебе особисто не знала,
Та у горлі клубок іще досі стоїть.
В одну мить життя юне війна обірвала,
Та яка це болюча, пекельна ця мить.
Ти ішов за усіх,- як казав, - воювати.
Тож хай проклята буде сто раз ця війна,
Якщо кращих синів треба нам поховати.
Чашу крові і горя вже п’ємо сповна.
Твоє кр’я назавжди в історії краю.
Ніхто не посміє скривити душею,
І хоча журавлину поповнив ти стаю,
Твій дух завжди ширятиме понад землею.
Та ніхто не поверне для матері сина.
Серце крається. Хто його може з’єднати?
У почестях плине твоя домовина,
Із якої ніколи Роману не встати.
На могилі моїй посадіть молоду яворину –
Заспівав на дорогу – останню в житті!
Ніби знав, що вертаючись в пекло, загине.
З усіма й попрощався у передчутті.
Плаче небо і досі дрібними сльозами.
Земля чорна наситилась кров’ю сповна.
Та хто висушить сльози зчорнілої мами?
Припиніть це безумство! Хай згине війна!
Людмила Мулько
За що?
Скільки буде це все тривати,
Скільки буде війна іти,
Скільки ми будемо сумувати,
Втрачаючи рідних, близьких дорогих?
Одні там воюють далеко на сході
На заході тихо. Війни тут нема,
Людські серця прагнуть миру й свободи,
Вільної країни , де крові нема.
Нас з змалечку вчили:
Живи по – правді,
Будь працьовитим, не убий, не кради,
Люби ту травину, пташину, зернину,
І чистого неба прозору блакить…
І все… Погасла добра свічка,
Не догорівши і до половини.
Згасло життя, що тільки почалося,
Бо захищало долю України.
Не посміхнеться
І сльози не зронить.
Не стисне у обіймах мами,
Лиш тихим вітром заколише крони,
Навічно у серцях, навічно з нами.
Насниться тій, що в серці колихала.
Що молитви возносила до Бога,
Як тяжко їй сьогодні тут стояти,
Яка ж ненависна
остання ця дорога.
І прокляне, не побоявшись Бога.
Усіх і все, що породило горе.
Лиш на могилі впавши, скаже: « Сину!»
Чому ти спиш?» І мовчки хрест пригорне.
«Не плачте, мамо! – наче зрине з неба.-
Моя любов Вас берегтиме всюди.
Я захищав і Матір – Україну,
Я не пішов, я завжди буду!»
Мирослава Погранична
Чого ж відтепер в нас на білому світі
Ті гроші та влада затьмарили світ,
Чому ви не можете жити у мирі
Любити народ свій і правдою жить?
Й хоча на дворі двадцять перше століття,
Тут кулі літають, гармати гудуть…
Та хто ви такі, щоб простого солдата,
Убити нізащо, у тому бою?
Упав юний воїн і кров’ю залився,
Життя промайнуло усе в одну мить,
За що, ви скажіть, б’єте того країнця,
Який мав би синочка і дочку ростить?
Марія Климюк,
учениця 9 класу Рудківської ЗОШ
Його звали Роман,
Він пройшов весь Майдан,
В зоні АТО воював,
Патріотом зростав.
За вільну, нескорену Україну
Він гордо казав: «Загину».
Смерть Мареман відчував.
Але до кінця сміливо стояв.
Сонце світило, пташки співали,
Люди сльозами тебе поливали,
Рідні надривно кричали.
Друзі, знайомі в чоло цілували.
Мати казала: «Синку, не йди!»
Мене з собою ти забери».
Якби це побачив, якби ти знав,
То сенс життя точно мав.
Серце твоє вже не заб’ється,
А мій біль із середини рветься,
Бо несправедливо ти загинув
І назавжди нас покинув.
Твою душу забрали небеса,
Зате пам’ять про тебе буде свята.
Сумуємо ми за тобою.
Слава тобі, наш герою!
Вікторія Римар, учениця 10-Б класу
Демидівського НВК « ЗОШ І-ІІІ ступенів – ліцей»
Солдате, любий мій герою!
Солдате, любий мій герою!
Це є твоя земля, твої лани широкополі.
Тут дім твій і небо чисте, мов блакить,
Лише твоя вода, співаючи шумить.
Солдате, любий мій герою!
Мій непохитний, мій відважний воїн,
Звертаюся й тримаю
Прапор жовто-синій,
Ти справді гідний син моєї України.
Солдате, любий мій герою!
Я лагідно зведу уверх свої долоні,
Тихенько й щиро помолюсь до Бога,
Ти разом з ним , нас всіх чекає перемога!
Віка Сацько, учениця 9 класу Малівської ЗОШ
Розмова матері з сином який пішов у небуття
Безсоннії ночі, біль та страждання,
Нема тебе, сину, і вже не прийдеш.
А я все чекаю тебе й виглядаю,
Та тільки твій хрест на могилі мовчить.
Як хочеться, сину. Тебе обійняти,
Спитати: «Як справи?»
К тяжко ж мені…
К тяжко єдиного сина ховати,
Цей біль не проходить,
Кривавить, болить….
Іду я між люди, стараюсь триматись,
Молюся за Тебе і вдень, і вночі,
Та серце не вірить, невже вже не буде,
Невже не прийдеш ти на рідний поріг?
Не скажеш вже: «Мамо!», а я пригорнуся
До, тебе, синочку, ріднесенький мій.
Та тільки у снах, Ти приходиш до мене,
Синочку, єдиний, як тяжко мені..
Життя молодеє пішло в домовину,
Та пам’ять про Тебе навіки жива.
Мене Ти любив, та любив Україну –
За неї загинув, за мирне життя.
Віта Зубчук
Мамині ридання
Ой, сину, мій сину! За яку провину
Ти пішов захищати Україну
І сам там загинув?.
Просила я тебе, сину:
«Не їдь, залишися»,
А ти не послухав, тепер тільки снишся,
Ой, скільки вже часу
Тебе зі мною немає,
А моє серце ще й досі спокою не знає.
Посивіла, потемніла,
Від горя стара мати,
Що не змогла сина свого врятувати.
Скувало чорне горе матері груди:
«Пішов ти від мене й ніколи не буде!
Ще б цвіло і цвіло твоє життя,
Та смерть тебе забрала в небуття!
Поліг ти сину за свою Вкраїну,
А матір й кохану дівчину
Залишив, як в полі билину.
Пробач мені, сину, що життя дала,
А в тяжку хвилину і не вберегла.
Насунули чорні хмари
І полились сльози, як дощ –
Я свічку у церкві поставлю,
Щоб легше на світі жилось.
Ангели небесні хай співають
Тобі зі святим духом,
Нехай важка земелька
Тобі буде лебединим пухом,
Спи, сину мій, коханий
З’являйся сонцем в небесах
Бо ти завжди будеш жити
У наших снах і серцях»
Ніна Парадюк
Не забудеш
Не жди, мене моя кохана,
Я до вечері не прийду,
Мене не буде на світанку
Тебе уже не обійму.
Ми довго бились з москалями,
Я в бій ішов упереді.
Тепер я ляжу в сиру землю
З чужою кулею в груді.
Мене сьогодні поховають,
Заплачуть хлопці по мені.
Прийди до мене на могилу
З букетом квітів навесні.
Виходь заміж, не вагайся,
Щоб не лишилася одна,
Ти ще зустрінеш свою долю,
Бо ти така ще молода,
Про мене, знаю не забудеш,
Іще прийдеш не раз сюди.
Ти в знак охання на могилі,
Троянду білу посади.
Петро Ткачук
Плач матерів
Плач за синами в Україні Плач матерів – космічна сила,
Уже в повітрі скрізь бринить. Єднає всіх – тебе й мене,
Вплелось у душі це тремтіння Народ, як візьметься за вила,
В страшну останню смертну мить. То так за барки трусоне!..
Довіку маєм пам’ятати Отож, вгорі там, ворушився
Цей плач і путінську косу, Щоб не вмирали хлопчаки,
Що заходилася стинати Єднайтеся, а не діліться,
Життя юнацьке дочасу. Згадайте давні помилки
Знай, владо! Буде суд сумління, Герої, звісно, не вмирають,
Бо руки чешуться. Сверблять! Та залишаються батьки.
Нервує юне покоління, тож хай у кожнім домі знають –
А час летить, летить, летить… Їм треба дружньої руки
Євген Гудима
м. Радивилів
5 липня минулого півроку з дня загибелі єдиного сина,
люблячого онука, вірного патріота та справжнього Героя України
Зубчука Романа.
Демидівщина пам’ятає свого земляка, в пам'ять про нього встановлено меморіальні дошки та оформлено куточки пам’яті у Демидівському НВК та ВПУ - 25. Його подвиг вшановують на заходах у будинку культури, в школах району. Не забули про нього і сусіди, його рідний Першотравневий провулок, де він зробив перші свої кроки, де ріс, де знав його кожен. За сприяння сім’ї Анатолія Миколайовича та Людмили Василівни Варшиків, було зібрано кошти та встановлено меморіальну дошку на будинку, де проживав Роман.
«Це потрібно для того, аби люди, діти знали про подвиг Романа і брали з нього приклад. Роман віддав своє молоде життя за нас усіх»,- з такими словами сім’я Варшиків зверталася до сусідів і вони підтримали таку ідею та допомогли. За це ми з дочкою всім людям вдячні, що вони підтримують нас у такому тяжкому горі. Ведучі урочисто провели захід пам’яті про Демидівського Героя. Зібралися сусіди, родичі, знайомі, дорога родина з Києва, дорогі побратими, хлопці, що повернулися із зони АТО, прозвучали пісні у виконанні гурту «Литаври», які присутні не могли слухати без сліз. Люди ділилися спогадами, розповідали про Романа, його дитинство та юність, про майдан і зона АТО. Велике їм за все спасибі.
Хочемо висловити подяку сусідами: Варшикам, Радченкам, Русіним, Роїкам, Піраникам, Ярмоловичам, Ніколаєвим, Болбатам, Нищим, Храновським, Доброчинським, Горжіям, Продунам, Бебякам, Кругликам. Дякуємо безмежно селищному голові Михайлу Яремчуку, який постійно приїздив до нас і допомагав, запитував що нам потрібно, робив усе, аби ми були захищені у такому тяжкому горі. Дякуємо за допомогу безробітним із РЦЗ, начальнику Демидівського ВУЖКГ Володимиру Христичу, майстру ВУЖКГ Миколі Міщенку, голові райдержадміністрації Сергію Радченку, голові районної ради Станіславу Грачу, священикам Василю та Євгену Іваникам та хористам церкви Івана Богуслова. Дякуємо сім’ї Сігнеїв, сім’ї Сергія Дунаса, сім’ї головного лікаря Демидівської ЦРЛ Анатолія Домбровського, директору ліцею Олександру Вальчуну, вчителям, друзям, родичам, сусідам, директору ВПУ -25 Богдану Ткачуку, редакції газети
«Вісник Демидівщини», родині з Києва та всім людям Демидівщини за те, що пам’ять про Романа жива. Не можемо не подякувати Олександру Скомороху та хлопцям, які прийшли із зони АТО, за утеплення та фарбування будинку.
Міцного вам здоров’я, дорогі люди, щастя, затишку та мирного неба над головою. Хай Бог оберігає Вас та Ваші родини. Слава Україні! Героям слава!
Сім’я Героя
Вшанували пам’ять героя України Зубчука Романа
Україна – щедра земля, яку не раз топтали чоботи чужинців. Скільки біди, горя, сліз випало на її долю…. Здавалося б, що же більше ніколи не буде чути гуркоту танків, вибухів снарядів, поламаних доль та сліз рідних. На жаль і досі продовжується неоголошена війна, яка забрала тисячі життів молодих юнаків. Не оминуло лихо і наш Демидівський край. Ще досі ятриться у серці незагоєна рана, біль втрати люблячого онука, єдиного сина, відповідального, зразкового учня, незламного патріота України, рідного краю Романа Зубчука.
У 2012 році поріг Вищого професійного училища переступив допитливий хлопчина, який навчався у стінах нашого закладу 3 роки. Роман був безконфліктним, старанним та відповідальним учнем. Тут він здобув професію «Кухар. Кондитер», отримав диплом з відзнакою. З – поміж сіх учнів Роман вирізнявся стійкою життєвою позицією, незламністю, готовністю прийти на допомогу. Тому і не дивно, що він одним із перших поринув у жахливий вир подій на Майдані, зоні АТО. Незважаючи на свій молодий вік «був визнаним майстром пристрілювання снайперської гвинтівки», а скільки ще залишилося незавершених планів, навчання, одруження….. Та не судилося..
5 січня у Вищому професійному училищі відбувся мітинг – реквієм, приурочений пам’яті випускника навчального закладу, Героя України Зубчука Романа. Він – гордість нашого народу, він – суть його. Він – ядро нашого покоління, він – його сила залізна, нескореність духу. До глибини душі вразили спогади однополчанина, старшого лейтенанта резерву А. Мартинюка, озвучені Р. Прендецькою. Не залишили байдужими присутніх поетичні рядки продекламовані Т. Прендецькою та В. Новосадом. Учні навчального закладу В. Дембовський, О. Король, Т. Камінський С. Мальц прочитали рядки присвячені пам’яті загиблих Героїв нашого часу. На завершення мітингу присутні вшанували пам’ять загиблого хвилиною мовчання.
Р. П. Старят, класний керівник.
Старят Р.
Вшанували пам’ять героя України Зубчука Романа/ Р. Старят// Вісник Демидівщини: громадсько – політична газета.-2016.- №3/15 січ./- с. 3.
Турнір пам’яті Романа Зубчука
Життя його, як спалах свічки,
Що горіла ясно,
Полум’ям серце зігрівала,
У зболену душу народу
Надію вселяла…
Саме такими словами можна охарактеризувати життя молодого юнака, незламного патріота - Романа Зубчука.
Цього року, 13 листопада, йому могло б виповнитися 23 роки. Та не судилося…
Його юне життя обірвалося 5 січня 2015 року поблизу села Міньківка Артемівського району по дорозі у зону АТО під час жахливої ДТП.
11 листопада 2016 року на базі В