Среда, 22.11.2017, 03:38
Ви увійшли як Гість | Група "Гости"Вітаю Вас Гість | RSS

Демидівська централізована система публічно-шкільних бібліотек

 

Ви увійшли як Гість | Група "Гости"Вітаю Вас Гість | RSS

 

Меню сайту
Опитування
Які бібліотеки відвідуєте?
Всього відповідей: 6
Статистика
Форма входу

Казки


Казки
Колобок

Бу-ли со-бі дід та ба-ба та до-жи-ли-ся до то-го, що й хлі-ба не-ма.
Дід про-сить:
— Ба-бу-сю! Спе-чи ко-ло-бок!
— Та з чо-го ж спе-чу, ко-ли й бо-рош-на не-ма!
— От, ба-бу-сю, пі-ди в хиж-ку та на-змі-тай у за-сі-ку бо-ро-шен-ця, то й бу-де на ко-ло-бок.
По-слу-ха-ла ба-ба, пі-шла в хиж-ку, на-змі-та-ла в за-сі-ку бо-рош-на, ви-то-пи-ла в пе-чі, за-мі-си-ла тіс-то і спек-ла ко-ло-бок. Та й по-кла-ла на вік-ні, щоб про-хо-лов.
А він ле-жав — ле-жав на вік-ні, а то-ді — з вік-на на призь-бу, а з призь-би на зем-лю в двір, а з дво-ру за во-ро-та та й по-біг, по-ко-тив-ся до-ро-го-ю.
Бі-жить та й бі-жить до-ро-го-ю, ко-ли це на-зуст-річ йо-му зайчик:
— Ко-ло-бок, ко-ло-бок, я те-бе з'їм!
— Не їж ме-не, зай-чи-ку, я то-бі пі-сень-ку за-спі-ва-ю.
— А-ну за-спі-вай!

— Я по за-сі-ку ме-те-ний,
Я із бо-рош-на спе-че-ний, 
— Я від ді-да втік, 
Я від ба-би втік, 
То й від те-бе вте-чу!

Та й по-біг. 
Бі-жить та й бі-жить... Пе-ре-стрі-ва-є йо-го вовк:
— Ко-ло-бок, ко-ло-бок, я те-бе з'їм!
— Не їж ме-не, вов-чи-ку — бра-ти-ку, я то-бі пі-сень-ку за-спі-ва-ю.
— А-ну за-спі-вай!

— Я по за-сі-ку ме-те-ний,
Я із бо-рош-на спе-че-ний, 
— Я від ді-да втік, 
Я від ба-би втік, 
Я від зай-ця втік, 
То й від те-бе вте-чу!

Та й по-біг зно-ву... 
Аж і-де вед-мідь:
— Ко-ло-бок, ко-ло-бок, я те-бе з'їм!
— Не їж ме-не, вед-ме-ди-ку, я то-бі пі-сень-ку за-спі-ва-ю.
— А-ну за-спі-вай!
— Я по за-сі-ку ме-те-ний,
Я із бо-рош-на спе-че-ний, 
— Я від ді-да втік, 
Я від ба-би втік, 
Я від зай-ця втік, 
Я від вов-ка втік, 
То й від те-бе вте-чу!

Та й по-біг. Бі-жить та й бі-жить до-ро-го-ю... 
Зу-стрі-ча-єть-ся з ли-сич-ко-ю:
— Ко-ло-бок, ко-ло-бок, я те-бе з'їм!
— Не їж ме-не, ли-сич-ко, я то-бі пі-сень-ку за-спі-ва-ю.
— А-ну за-спі-вай!

— Я по за-сі-ку ме-те-ний,
Я із бо-рош-на спе-че-ний, —
Я від ді-да втік,
Я від ба-би втік,
Я від зай-ця втік,
Я від вов-ка втік,
Від вед-ме-дя втік,
То й від те-бе вте-чу!

— Ну й піс-ня ж гар-на! — Ка-же ли-сич-ка. От тіль-ки я не-до-чу-ва-ю тро-хи. За-спі-вай — но ще раз та сі-дай ме-ні на я-зик, щоб чут-кі-ше бу-ло. 
Ко-ло-бок ско-чив їй на я-зик та й по-чав спі-ва-ти:

— Я по за-сі-ку ме-те-ний...

А ли-сич-ка — гам йо-го! Та й з'ї-ла!

                                                                  Котик і півник

Бу-ли со-бі ко-тик і пів-ник та й по-бра-та-ли-ся. От ко-ти-ко-ві
тре-ба йти по дро-ва, він і ка-же пів-ни-ко-ві:
— Сядь же ти, пів-ни-ку, на пе-чі та їж ка-ла-чі, а я пі-ду по дро-ва, та як при-йде ли-сич-ка, то не о-зи-вай-ся!
Пі-шов.
Ко-ли це бі-жить ли-сич-ка:
— Пів-ни-ку — бра-ти-ку, від-чи-ни! Пів-ни-ку — бра-ти-ку, від-чи-ни! Як не від-чи-ниш, ві-кон-це ви-де-ру, бор-щик ви-їм і те-бе візь-му!
А пів-ник ка-же:
— То-ток — то-ток, не ве-лів ко-ток! То-ток — то-ток, не ве-лів ко-ток! От ли-сич-ка ві-кон-це ви-дер-ла, бор-щик ви-ї-ла і пів-ни-ка взяла. Не-се йо-го, а він кли-че ко-ти-ка, спі-ва-є:
— Мій ко-ти-ку, Мій бра-ти-ку! Не-се ме-не ли-са За кле-но-ві-ї лі-са, За кру-ті-ї го-ри, За бист-рі-ї во-ди...
От ко-тик по-чув, при-біг, від-няв пів-ни-ка, при-ніс до-до-му та й ка-же знов:
— Гля-ди ж, пів-ни-ку, як при-йде ли-сич-ка, не від-кли-кай-ся, бо те-пер я пі-ду да-лі!
Пі-шов.
А ли-сич-ка вже й бі-жить. Стук — стук у ві-кон-це:
— Пів-ни-ку — бра-ти-ку, від-чи-ни! Пів-ни-ку — бра-ти-ку, від-чи-ни! Як не від-чи-ниш, ві-кон-це ви-де-ру, бор-щик ви-їм і те-бе візь-му!
А пів-ник у-се:
— То-ток — то-ток, не ве-лів ко-ток! То-ток — то-ток, не ве-лів ко-ток! От во-на ві-кон-це ви-дер-ла, бор-щик ви-ї-ла і йо-го взя-ла. Не-се, а пів-ник зно-ву:
— Мій ко-ти-ку, Мій бра-ти-ку! Не-се ме-не ли-са За кле-но-ві-ї лі-са, За-кру-ті-ї го-ри, За бист-рі-ї во-ди...
Раз про-спі-вав — не чу-є ко-тик; він у-дру-ге, го-лос-ні-ше — ко-тик при-біг, від-няв йо-го, при-ніс до-до-му та й ка-же:
— Те-пер же я пі-ду да-ле-ко — да-ле-ко і, хоч як бу-деш кри-ча-ти, не по-чу-ю; то вже мов-чи, не о-зи-вай-ся до ли-сич-ки!
Пі-шов.
Ко-ли ж із-нов ли-сич-ка:
— Пів-ни-ку — бра-ти-ку, від-чи-ни! Пів-ни-ку — бра-ти-ку, від-чи-ни! Як не від-чи-ниш, ві-кон-це ви-де-ру, бор-щик ви-їм і те-бе візь-му!
А пів-ник:
— То-ток — то-ток, не ве-лів ко-ток! То-ток — то-ток, не ве-лів ко-ток! От ли-сич-ка ві-кон-це ви-дер-ла, бор-щик ви-ї-ла і йо-го взя-ла. Не-се, а пів-ник спі-ва-є — раз, у-дру-ге, втре-тє... Ко-тик не по-чув, і по-нес-ла ли-сич-ка пів-ни-ка до-до-му.
У-ве-че-рі при-хо-дить ко-тик до-до-му — не-ма пів-ни-ка... Він за-жу-рив-ся, а да-лі зро-бив со-бі бан-дур-ку, у-зяв мі-шок і мо-ло-ток і пі-шов до ли-сич-чи-но-ї хат-ки — сів і за-грав:
— А в ли-сич-ки — лис-ки но-вий двір, Чо-ти-ри доч-ки — на ви-бір, П'я-тий Пи-лип-ко.
Пи-лип-ко — лип-ко, ви-йди на рин-ку — по-ди-вись, Як буб-ни буб-нять, як сур-ми сурм-лять — по-гля-ди! А ли-сич-ка са-ме пек-ла па-ля-нич-ки. От стар-ша доч-ка ли-сич-чи-на й ка-же:
— Ма-мо, пі-ду я по-див-люсь, хто це так гар-но гра-є, і па-ля-нич-ку візь-му.
— І-ди, — ка-же ли-сич-ка.
І да-ла їй па-ля-нич-ку. Доч-ка піш-ла, а ко-тик ї-ї — цок, та в лобок, та в мі-шок, та й зно-ву став грать. От і дру-га доч-ка ка-же ли-сич-ці:
— Пі-ду і я, ма-мо!
— І-ди, до-ню!
І да-ла па-ля-нич-ку, і ця піш-ла. А ко-тик і ту — цок, та в ло-бок... А піс-ля і тре-тя доч-ка, і чет-вер-та. А Пи-лип-ко ждав — ждав і ка-же:
— Пі-ду я, ма-мо, за-же-ну їх, — чо-го во-ни так за-ба-ри-лись! Пі-шов. А ко-тик і йо-го — цок, та в ло-бок, та в мі-шок. А по-тім
за-біг у ха-ту до ли-сич-ки і ї-ї вбив. Та то-ді до пів-ни-ка та й по-ніс йо-го до-до-му. От во-ни жи-вуть, і хліб жу-ють, і по-сто-лом доб-ро во-зять.


                                                                  Солом'яний бичок

Жи-ли со-бі дід та ба-ба. Дід смо-лу гнав, ба-ба до-ма си-ді-ла, льон пря-ла. Я-кось ба-ба на-па-лась на ді-да:
— Зро-би та й зро-би ме-ні, ді-ду, со-ло-м'я-но-го бич-ка і ос-мо-ли йо-го смо-ло-ю.
— Що ти, дур-на, го-во-риш, на-ві-що то-бі той би-чок здав-ся?
— Зро-би, я вже зна-ю на-ві-що.
Дід — ні-чо-го ро-бить — у-зяв, зро-бив со-ло-м'я-но-го бич-ка й ос-мо-лив йо-го смо-ло-ю.
На ра-нок ба-ба на-бра-ла льо-ну і по-гна-ла со-ло-м'я-но-го бич-ка пас-ти. Са-ма сі-ла, пря-де ку-жіль і при-ка-зу-є:
— Па-сись, па-сись, бич-ку, на тра-ви-ці, по-ки я льо-ну на-пря-ду! До-ти пря-ла, по-ки й за-дрі-ма-ла.
Ко-ли це з тем-но-го лі-су, з ве-ли-ко-го бо-ру бі-жить вед-мідь, на-ско-чив на бич-ка.
— Хто ти та-кий? — пи-тає. — Ска-жи ме-ні! А би-чок і ка-же:
— Я би-чок — тре-тя-чок, з со-ло-ми зроб-ле-ний, смо-ло-ю за-смо-ле-ний.
Вед-мідь ка-же:
— Ко-ли ти со-ло-м'я-ний, смо-лою за-смо-ле-ний, то дай ме-ні смоли о-бід-ра-ний бік за-ла-та-ти!
Би-чок ні-чо-го — мов-чить! Вед-мідь то-ді йо-го за-раз за бік, да-вай смо-лу од-ди-ра-ти. Од-ди-рав — од-ди-рав, та й за-в'яз зу-ба-ми, та ніяк і не ви-рве. Сі-пав — сі-пав — ні!
За-тяг то-го бич-ка хто-зна — ку-ди.
Ба-ба про-ки-да-єть-ся, аж бич-ка й не-ма.
— Ох, ме-ні ли-хо ве-ли-ке! Де це мій би-чок дів-ся? Ма-буть, він у-же до-до-му пі-шов.
Та мер-щій дни-ще й гре-бінь на пле-чі — та до-до-му. Ко-ли ди-вить-ся — вед-мідь бич-ка тя-га-є. Во-на до ді-да.
— Ді-ду, ді-ду, би-чок наш вед-ме-дя при-вів!
Дід ви-ско-чив, од-дер вед-ме-дя, взяв і за-ки-нув йо-го в по-гріб. Дру-го-го дня, ще ні світ ні зо-ря, ба-ба вже взя-ла ку-жіль і по-гна-ла на то-ло-ку бич-ка пас-ти. Са-ма сі-ла, пря-де ку-жіль і при-ка-зу-є:
— Па-сись, па-сись, бич-ку, на тра-вич-ці, по-ки я льо-ну на-пря-ду. До-ти пря-ла, по-ки й за-дрі-ма-ла. Ко-ли це з тем-но-го лі-су, з ве-ли-ко-го бо-ру ви-бі-га-є сі-рий вовк та й до бич-ка:
— Хто ти та-кий? Ска-жи ме-ні!
— Я би-чок — тре-тя-чок, з со-ло-ми зроб-ле-ний, смо-ло-ю за-смо-ле-ний.
— Ко-ли ти смо-ло-ю за-смо-ле-ний, — ка-же вовк, — то дай і ме-ні смо-ли за-смо-лить бік, а то ме-ні со-ба-ки о-бі-дра-ли.
— Бе-ри!
Вовк зра-зу до бо-ку, хо-тів смо-лу од-дер-ти. Драв — драв, та зу-ба-ми й за-стряг, що ні-як у-же й не од-де-ре: що хо-че на-зад, то й ніяк. От і вов-ту-зить-ся з тим бич-ком!
Про-ки-да-єть-ся ба-ба — аж бич-ка вже й не вид-но. Во-на по-ду-ма-ла: «Ма-буть, мій би-чок до-до-му по-брів», — та й пі-шла.
Ко-ли ди-вить-ся: вовк бич-ка тя-га-є. Во-на по-біг-ла, ді-до-ві ска-за-ла. Дід вов-ка в по-гріб у-ки-нув.
По-гна-ла ба-ба і на тре-тій день бич-ка пас-ти. Сі-ла та й за-сну-ла. Бі-жить ли-сич-ка.
— Хто ти та-кий? — пи-та-є бич-ка.
— Я би-чок — тре-тя-чок, з со-ло-ми зроб-ле-ний, смо-ло-ю за-смо-ле-ний.
— Дай ме-ні смо-ли, го-луб-чи-ку, при-ло-жи-ти до бо-ку: злю-щі со-ба-ки тро-хи шку-ри не зня-ли.
— Бе-ри!
У-в'яз-ла й ли-си-ця зу-ба-ми, ні-як не вир-веть-ся. Ба-ба ді-до-ві ска-за-ла, дід у-ки-нув у по-гріб і ли-сич-ку.
А да-лі й зай-чи-ка — по-бі-гай-чи-ка пій-ма-ли.
Як на-зби-ра-лось їх, дід сів над ля-до-ю в по-гре-бі і да-вай гост-ри-ти ніж. Вед-мідь йо-го й пи-та-є:
— Ді-ду, на-ві-що ти ніж гост-риш?
— Щоб з те-бе шку-ру зня-ти та зро-би-ти з ті-є-ї шку-ри і со-бі й бабі ко-жу-хи.
— Ой, не ріж ме-не, ді-ду-сю, пус-ти кра-ще на во-лю. Я то-бі ба-га-то ме-ду при-не-су.
— Ну, гля-ди!
Взяв і ви-пус-тив вед-ме-дя.
Сів над ля-до-ю, знов но-жа гост-рить. Вовк йо-го й пи-та-є:
— Ді-ду, на-ві-що ти но-жа гост-риш?
— Щоб з те-бе шку-ру зня-ти та на зи-му теп-лу шап-ку по-ши-ти.
— Ой, не ріж ме-не, ді-ду-сю, я то-бі за те ці-лу о-та-ру о-ве-чок при-же-ну.
— Гля-ди!
І вов-ка ви-пус-тив.
Си-дить та ще но-жа гост-рить. Ли-сич-ка ви-ткну-ла мор-доч-ку, пи-та-є:
— Ска-жи ме-ні, будь лас-ка, ді-ду-сю, на-ві-що ти но-жа гост-риш?
— У ли-сич-ки, ка-же, — гар-на шкур-ка на о-пуш-ку й на ко-мі-рець, хо-чу зня-ти.
— Ой, не зні-май з ме-не, ді-ду-сю, шкур-ку, я то-бі і гу-сей, і ку-рей при-не-су.
— Ну, гля-ди!
І ли-сич-ку пус-тив.
Зос-тав-ся о-дин зай-чик. Дід і на то-го но-жа гост-рить. Зай-чик йо-го пи-та-є, а він і ка-же:
— У зай-чи-ка шкур-ка м'я-кень-ка, теп-лень-ка — бу-дуть ме-ні на зи-му ру-ка-вич-ки й шап-ка.
— Ох, не ріж ме-не, ді-ду-сю, — я то-бі стьо-жок, се-ре-жок, на-мис-та доб-ро-го на-не-су, тіль-ки пус-ти на во-лю.
Пус-тив і йо-го.
От пе-ре-но-чу-ва-ли ту ніч, ко-ли на ра-нок, ще ні світ ні зо-ря, аж стук — стук щось до ді-да в две-рі. Ба-ба про-ки-ну-лась:
— Ді-ду, ді-ду! Щось до нас у две-рі сту-ка-є, пі-ди по-ди-вись! Дід ви-йніов, — ко-ли — то вед-мідь ці-лий ву-лик ме-ду при-пер. Дід у-зяв мед, та тіль-ки ліг, аж у две-рі зно-ву — стук — стук! Ко-ли ви-йшов — аж вовк по-вен двір о-вець на-гнав. От не-за-ба- ром ли-сич-ка при-нес-ла гу-сей, ку-рей — у-ся-ко-ї пти-ці. Зай-чик по-на-но-сив стьо-жок, се-ре-жок, на-мис-та доб-ро-го. І дід ра-дий, і ба-ба ра-да.


                                                                 Лисичка та журавель

Бу-ли со-бі ли-сич-ка та жу-ра-вель. О-то й зу-стрі-ли-ся я-кось у
лі-сі. Та та-кі ста-ли при-я-те-лі! Кли-че ли-сич-ка жу-рав-ля до се-бе в гос-ті:
— При-ходь, — ка-же, — жу-рав-ли-ку, при-ходь, ле-бе-ди-ку! Я для те-бе — як для се-бе...
От при-хо-дить жу-ра-вель на лас-ка-ві за-про-си-ни. А ли-сич-ка на-ва-ри-ла каш-ки з мо-ло-ком, роз-ма-за-ла по та-ріл-ці та й при-про-шу-є:
— При-го-щай-ся, жу-рав-ли-ку, при-го-щай-ся, ле-бе-ди-ку! Жу-ра-вель до каш-ки — сту-кав, сту-кав дзьо-бом по та-ріл-ці — ні-
чо-го не вхо-пив.
А ли-сич-ка як у-зя-ла-ся до стра-ви — лизь та лизь гар-нень-ко я-зи-ком, по-ки са-ма всю ка-шу чис-то ви-ли-за-ла.
Ви-ли-за-ла, та до жу-рав-ли-ка:
— Ви-бач, жу-рав-ли-ку, — що ма-ла, тим те-бе й при-го-ща-ла, а біль-ше не-ма-є ні-чо-го.
— То спа-си-бі ж, — мо-вить жу-ра-вель.
— При-ходь же, ли-сич-ко, те-пер ти до ме-не в гос-ті.
— А при-йду, жу-рав-ли-ку, при-йду, ле-бе-ди-ку! На то-му й ро-зі-йшли-ся.
От у-же ли-сич-ка йде до жу-рав-ля на гос-ти-ну. А жу-ра-вель на-ва-рив та-ко-ї смач-но-ї стра-ви: у-зяв і м'я-са, й кар-то-пель-ки, й бу-ряч-ків — у-сьо-го — у-сьо-го, по-кри-шив дріб-нень-ко, склав у глечик з дов-го-ю та вузь-ко-ю ший-ко-ю та й ка-же:
— При-го-щай-ся, лю-ба при-я-тель-ко, не со-ром-ся! От ли-сич-ка до гле-чи-ка — го-ло-ва не вла-зить!
Во-на сю-ди, во-на ту-ди, во-на й бо-ком, і лап-ко-ю, і нав-сто-яч-ки, і нав-си-дяч-ки, і за-зи-ра-ла, і ню-ха-ла... Ні-чо-го не вді-є!
А жу-ра-вель не гу-ля-є: все дзьо-бом у гле-чик. По-ма-лень-ку — по-ма-лень-ку — та й по-їв, що на-ва-рив.
А то-ді й ка-же:
— О-це ж, — мо-вить, — ви-ба-чай, ли-су-ню, що мав, то тим і при-го-щав. Та вже біль-ше ні-чо-го не ма-ю на гос-ти-ну.
Ох і роз-гні-ва-лась же ли-сич-ка! Так роз-сер-ди-лась, що й по-дя-ку-вать за-бу-ла, як го-дить-ся, чем-ним був-ши.
Так — то їй жу-рав-ле-ва гос-ти-на до сма-ку при-па-ла! Та від то-го ча-су й не при-я-те-лю-є з жу-рав-ля-ми.


                                                                              Рукавичка

І-шов дід лі-сом, а за ним біг-ла со-бач-ка. Дід за-гу-бив ру-ка-вич-ку.
От біг-ла миш-ка, по-ба-чи-ла ру-ка-вич-ку і за-ліз-ла все-ре-ди-ну:
— Тут я бу-ду жи-ти!
Ко-ли це жаб-ка пли-га-є та й пи-та-є:
— А хто, хто в цій ру-ка-вич-ці?
— Миш-ка — шкря-бо-туш-ка. А ти хто?
— Жаб-ка — скре-ко-туш-ка. Пус-ти й ме-не!
— І-ди!

От у-же їх дво-є. 
Ко-ли бі-жить зай-чик, при-біг до ру-ка-вич-ки та й пи-та-є:
— А хто, хто в ру-ка-вич-ці?
— Миш-ка — шкря-бо-туш-ка, жаб-ка — скре-ко-туш-ка. А ти хто?
— А я зай-чик — по-бі-гай-чик. Пус-тіть і ме-не!
— Та йди!

От у-же їх тро-є. 
Ко-ли бі-жить ли-сич-ка та й пи-та-є:
— А хто, хто в цій ру-ка-вич-ці?
— Миш-ка — шкря-бо-туш-ка, жаб-ка — скре-ко-туш-ка, зай-чик — по-бі-гай-чик. А ти хто?
— А я ли-сич-ка — сес-трич-ка. Пус-тіть і ме-не!
— Та йди!

О-то вже їх чет-ве-ро ста-ло. 
Аж су-не вов-чик та й со-бі до ру-ка-вич-ки, пи-та-єть-ся:
— А хто, хто в ру-ка-вич-ці?
— Миш-ка — шкря-бо-туш-ка, жаб-ка — скре-ко-туш-ка, зай-чик — по-бі-гай-чик та ли-сич-ка — сес-трич-ка. А ти хто?
— Та я вов-чик — бра-тик. Пус-тіть і ме-не!
— Та йди вже!

У-ліз і той — у-же їх п'я-те-ро. 
Де не взяв-ся — бі-жить ка-бан:
— Хро-хро-хро! А хто, хто в цій ру-ка-вич-ці?
— Миш-ка — шкря-бо-туш-ка, жаб-ка — скре-ко-туш-ка, зай-чик — по-бі-гай-чик, ли-сич-ка — сес-трич-ка, вов-чик — бра-тик. А ти хто?
— Хро-хро-хро! А я ка-бан — ік-лан. Пус-тіть і ме-не!
— О-це ли-хо! Хто не на-бре-де, та все в ру-ка-вич-ку! Ку-ди ж ти тут у-лі-зеш?
— Та вже влі-зу, — пус-тіть!
— Та що вже з то-бо-ю ро-би-ти, — йди!

У-ліз і той. У-же їх шес-те-ро, у-же так їм тіс-но, що й ні-ку-ди.
Ко-ли це трі-щать ку-щі, ви-ла-зить вед-мідь та й со-бі до ру-ка-вич-ки, ре-ве й пи-та-єть-ся:
— А хто, хто в цій ру-ка-вич-ці?
— Миш-ка — шкря-бо-туш-ка, жаб-ка — скре-ко-туш-ка, зай-чик — по-бі-гай-чик, ли-сич-ка — сес-трич-ка, вов-чик — бра-тик та ка-бан — ік-лан. А ти хто?
— Гу-гу-гу! Як вас ба-га-то! А я вед-мідь — на-брідь. Пус-тіть і ме-не!
— Ку-ди ж ми те-бе пус-ти-мо, ко-ли й так тіс-но?
— Та я-кось бу-де-мо!
— Та вже йди, тіль-ки скра-єч-ку!

У-ліз і вед-мідь — се-ме-ро ста-ло. 
Та так вже тіс-но, що ру-ка-вич-ка ось — ось ро-зір-веть-ся.

Ко-ли це дід ог-ля-дів-ся — не-ма ру-ка-вич-ки. Він то-ді на-зад — шу-ка-ти ї-ї, а со-бач-ка то-ді: «Гав-гав-гав!»
Во-ни всі як зля-ка-лись, та як ви-рва-лись із ру-ка-вич-ки, — так у-сі й по-роз-бі-га-ли-ся лі-сом.
При-йшов дід та й за-брав сво-ю ру-ка-вич-ку.


                                                                Дід та баба

Жи-ли со-бі дід та ба-ба, та бу-ла в них ку-роч-ка ря-ба. Зне-сла ку-роч-ка я-єч-ко.
Дід бив — не роз-бив, ба-ба би-ла — би-ла — не роз-би-ла.
Миш-ка біг-ла, хвос-ти-ком за-че-пи-ла, я-єч-ко по-ко-ти-ло-ся та й роз-би-ло-ся.
Дід пла-че, ба-ба пла-че, а ку-роч-ка куд-ку-да-че:
— Не плач, ді-ду, не плач, ба-бо, зне-су вам яй-це не прос-те, а зо-ло-те.


                                                                            Ріпка

По-са-див ді-дусь ріп-ку. Ви-рос-ла ріп-ка ве-ли-ка — пре-ве-ли-ка. Став ді-дусь ріп-ку із зем-лі тяг-ти. Тяг-не — по-тяг-не — ви-тяг-ти не мо-же.
По-кли-кав ді-дусь на по-міч ба-бу-сю. Ба-бу-ся за ді-ду-ся, ді-дусь за ріп-ку: тяг-нуть — по-тяг-нуть — ви-тяг-ти не можуть.
По-кли-ка-ла ба-бу-ся внуч-ку. Внуч-ка за ба-бу-сю, ба-бу-ся за ді-ду-ся, ді-дусь за ріп-ку: тяг-нуть — по-тяг-нуть — ви-тяг-ти не мо-жуть.
По-кли-ка-ла внуч-ка Жуч-ку. Жуч-ка за внуч-ку, внуч-ка за ба-бу-сю, ба-бу-ся за ді-ду-ся, ді-дусь за ріп-ку: тяг-нуть — по-тяг-нуть —ви-тяг-ти не мо-жуть.
По-кли-ка-ла Жуч-ка Мур-ку. Мур-ка за Жуч-ку, Жуч-ка за внуч-ку, внуч-ка за ба-бу-сю, ба-бу-ся за ді-ду-ся, ді-дусь за ріп-ку: тяг-нуть — по-тяг-нуть — ви-тяг-ти не мо-жуть.
По-кли-ка-ла Мур-ка миш-ку. Миш-ка за Мур-ку, Мур-ка за Жучку, Жуч-ка за внуч-ку, внуч-ка за ба-бу-сю, ба-бу-ся за ді-ду-ся, дідусь за ріп-ку: тяг-нуть — по-тяг-нуть — та й ви-тяг-ли ріп-ку!

Наша адреса
35200, Україна,
Рівненська обл.,
смт.Демидівка,
вул. Б.Хмельницького, 12,
тел: (03637) 6-11-94
E-mail: bibdem@meta.ua

МИ ПРАЦЮЄМО:
9.00-18.15 год.
П’ятниця: 9.00 – 17.00 год.
Вихідний день: субота
Вільний доступ
ві-фі

До послуг відвідувачів нашої бібліотеки зона вільного wi-fi

Що читати влітку?
Список літератури: Що читати влітку учням 5-11 класів
Пам'ятаємо

© 2017 розробник сайту КЗ "Демидівська ЦСПШБ"
Конструктор сайтів - uCoz